Сергій Ткачов - Російський театр у міжвоєнній Польщі [2]

[prev. in:] Slavica Tarnopolensia 7, 2000; s. 117-131.

Дещо іншою щодо акторів була думка старости Тарнопольського воєводства. Вона базувалась на матеріалах спостереження за російськими акторами з боку поліції. Після ретельної перевірки було встановлено, що «поза усяким сумнівом члени трупи Валентинова і Ферштенфельда-Борисова є першорядними акторами. До втечі з Росії їх змусили пануюче там ставлення, які позбавляють їх можливості існування. В цьому вони пішли за прикладом всього мистецького світу Росії, який на цей час залишив цю країну, що стогне під більшовицьким терором.

Після перевірки… поліцією… я переконався, що тільки бажання отримати кращі умови існування вигнало їх з Росії, що вони лояльно налаштовані до польської держави і вдячні польській владі за те, що поставилась до них по-людськи.

У цьому переконанні мене зміцнила й обставина, що для боротьби з існуючими недоліками, вони змушені продавати надбані в кращі часи коштовності, хутра і одяг, при цього бережуть свою шляхетність і виказують гідність духу, в надії на краще.

Останнім часом прибутки театру зменшились у зв’язку зі зменшенням відвідування вистав, сплатою за залу, рекламу, виплати акторам і т.ін. Дирекція вирішила відмовитись від розташування в одному місті та розпустити трупу. В зв’язку з цим вони звернулися до мене за дозволом скорочення їх побуту в Тарнополі… Група з 8 осіб отримала ангажемент російського театру в Рівному, решта хочуть виїхати до Львова або в інші міста з надією на краще існування і можливість ставити вистави. Вважаю, що немає перешкод для цього… дозволяю виїхати до Львова ансамблю в 2-х групах і в Рівне, з отриманням дозволу місцевої влади»[1].

Раніше акторам трупи після завершення виступів в Тарнополі було запропоновано оселитися в Плоцьку. Саме туди скеровували на поселення тих, хто після втечі з радянської Росії, отримував право «азилю» в Польщі. В цей час актори дістали запрошення на роботу від директорів рівненських російських театрів. Дирекція театру «Художественные эскизы» в особах А. Данарова і Л. Зелінського 16 січня 1922 р. надіслали в Тарнопіль лист наступного змісту: «Милостивые государи Полина Александровна Полипова, О. М. Урбан-Волковицкая, А. Я. Ланина, Л. А. Росинская, В. С. Горев, Л. А. Княжич, М. Л. Курский, Е. Гороховский. Предлагаю Вам с получением сего выехать в г. Ровно в мой театр «Художественные эскизы» на службу сроком с 25 января по 1 марта. Условия службы следующие: в течении каждой недели 3 спектакля с платой на каждого артиста по 3000 польских марок, квартиру. Что же касается Гороховского как администратора ему плата за спектакль 2500 марок. С получением сего благоволите телеграфировать согласие и день выезда дабы я мог Вас рекламировать. Сообщаю для Вашего сведения, что театр «Художественные эскизы» с большим успехом гастролирует по Польше, от властей, цензуры и прессы имеет ряд похвальных отзывов. Пребываю в ожидании Вашего скорого приезда, если не прибудете к вышеуказанному числу, принужден буду взять на Ваше место других артистов. Зелинский»[2].

Для переїзду в Рівне потрібна була згода місцевого старости. А він не погоджувався на приїзд до міста восьми російських акторів, про що й повідомив 21 січня 1922 р. своїх колег у Плоцьку і Тарнополі[3].

Імена акторів цієї трупи все ж таки невдовзі можна було прочитати на афішах рівненських театрів. У середині лютого 1922 р. на вулицях міста з’явилися повідомлення про гастролі актора драми Одеського міського театру Михайла Курського за участю артистів Московського театру Р. Борисова, Петроградського — О. Дибчинської, театру Соловцова — А. Морозової, Одеського театру — А. Ланіної. Починалися гастролі 24 лютого виставою «Співець свого жалю» за п’єсою Осипа Димова «Йошка-музикант»[4]. А наступного дня в місті відбувся бал акторів і художників під назвою «Широка масляниця». Місцева богема до ранку розважалася в театрі Зафрана. Розпорядник вечора В. Карелін крім насиченої мистецької програми пропонував колегам закордонні вина, шампанське і обов’язкові млинці[5]. Учасників балу було досить багато, адже ж на той час у місті перебували крім опереткової трупи Зелінського, драматична трупа М. Наумова і Дитятина, оперета Андрєєва-Трєльського. Рівне невелике місто, тому часто одні й ті самі актори зустрічаються в списках різних труп. Іноді навіть здається, що в місті був один й той самий колектив, тільки у нього мінялися директори.

Кінцем січня 1922 р. директор театру «Художні ескізи» Зелінський звернувся з проханням до старости міста перереєстровувати його колектив під новою назвою «Театр музичної комедії та оперети».[6] Заява була подана в старостат через тиждень після листа директора до акторів тернопільської трупи. Мабуть зміна назви і невеличка реформація була пов’язана саме з їх згодою долучитися до рівненських колег. Розширення діапазону виступів завдяки акторам нових амплуа і дозволив взяти гучну назву театру музичної комедії та оперети. Опереткова трупа Зелінського складалася з прими Дезі-Дорн, Пальмової, Глєбової, Стрільської, Струнської, Григоровської, Краллі, Ніжної. Краллі, вона ж Катерина Вітте, виступала і з трупою П. Андрєєва-Трєльського. Чоловічі партії в театрі музкомедії виконували Глєбов, Горєв, Юровський, Завичев, Мірський, Росен, Гороховський. Супроводжував акторів оркестр у складі 14 чоловік. У репертуарі театру були «Польська кров», «Прекрасна Єлена», «Розлучена жінка», «Цнотлива грішниця або ніч в Мулен-Руж», «У хвилях пристрасті», «Суза». Остання річ пропонувалась рівненським глядачам яко бенефіс пані М. Дезі-Дорн, а для жіночої публіки у бенефісі «Троянда із Стамбула» виступав С. Глєбов[7]. Трупа закінчила свої лютневі гастролі в місті концертом-виставою «Демон», присвяченій пам’яті О. Г. Рубінштейна. Співали сопрано О. Урбан-Волковицький, мецо П. Росинська-Кустодієва, баритон Лев Княжич[8]. Прошу зауважити, що вони ще донедавна входили в «тарнопільську» трупу опереткових акторів.

А драматичні твори рівненчанам пропонував театр М. Наумова і Дитятина. В гастрольному репертуарі були «Сім’я злочинця», «Співак свого жалю», «Той, що отримує ляпас». Ці вистави також змогли перед цим побачити глядачі в Здолбунові та Корці.

Поки у Рівному гастролювали актори Зелінського і Наумова, ще один театр музичної комедії Андрєєва-Трельського на початку лютого виїхав у сусідні повіти. В Здолбунові із 2 по 5 лютого вони показали «Веселу вдову», «Графа Люксембурга», «Коли зраджують чоловіки», «Дві леді» і «Мій бебі»[9]. У заявці на лютий, яку подав повітовому старості В. Карелін, була зазначена ще сатира С. Білої «Оголена анархістка», що мала відбутися 9 лютого.[10] Після Здолбунова цей колектив поїхав до Корця, де давав вистави у другій декаді березня.

Перший місяць весни 1922 р. почався з гастрольного виступу петербурзьких акторів театрів Сабурова на чолі з Вернером (Козляніновим) і Pavillion des Paris з Леонідовим. Афіші рясніли газетними відгуками з «Одесских новостей», «Русского слова», «Петербургской газеты», «Театра и искусства» про акторський талант Вернера.[11] Цей виступ у рівненському театрі Зафрана організувала варшавська концертно-театральна агенція «ART» на запрошення Кареліна (Тахістова). А через декілька днів ця сама сцена була віддана балету. Перед від’їздом у Румунію останні прощальні гастролі давала прима-балерина Анна Наркевич-Забойкіна. Вона подарувала шанувальникам концерт-балет у 3-х частинах, а на завершення виконала «Польський марш Собеського».[12]

Кінцем листопада 1922 р. «Dziennik Wołyński» сповістив про планований приїзд у Рівне А.Пасхалової. Колишню актрису театру Соловцова знали і шанували в місті не тільки росіяни, але й поляки-репатріанти, які бачили її свого часу на київський сцені. Пані Пасхалова на прохання імпресаріо Кременецького погодилась на гастрольну поїздку на Волинь після двохрічної перерви. Вона зіграла 30 і 31 листопада в Рівному, а наступні вечори вийшла на сцену луцького театру «Одеон». В суботу (2 грудня) грала в драмі Сургучова «Осіння скрипка», а в неділю глядачі побачили її в «Дівчині з фіалками» Щепкіної-Куперник. Пані Пасхалова із собою на гастролі привезла з Варшави не тільки партнерів, але й декорації. На її виставах у волинських містах побувала майже вся місцева інтелігенція і активісти російської громади, адже пані Пасхалова очолювала в столиці Російський Червоний Хрест[13].

Крім професійних театральних труп, що мали концесію на розважальну діяльність, в більших осередках російської еміграції діяли драматичні самодіяльні гуртки. Одними з перших показали аматорські вистави члени Володимир-Волинського доброчинного товариства. У липні 1924 р. вони у приміщенні гарнізонного кінотеатру дали двохактові вистави «Поза законом» та «Позичена дружина». Але проти очікувань прийшло дуже мало охочих розважитись аматорським мистецтвом[14]. У Рівному також був створений драматичний гурток при РДТ. У січні 1929 року, як свідчить газета «Волинське слово», його виступ з виставою Перганінової «Пустоцвіт» був поєднаний з сеансом відомого мага-гіпнотизера проф. Мессінга. Тоді ж відбувся дебют на рівненській сцені двох нових членів гуртка: Таїрова та Свєтгорської[15]. Театральний колектив та різні самодіяльні групи провели цього року в місті та повіті 41 виставу, а на балах, вечорах було зібрано на користь товариства 8112 злотих.

Благочинні концерти були першою і основною формою культурної діяльності російської громади. Якщо в 1921-22 роках професійні російські актори могли збирати повні зали глядачів і повну касу, то з наступними роками з різних причин це ставало робити все важче. Це у серпні 1922 р. улюбленець луцької публіки Федір Бойко міг заспівати на концерті тільки декілька пісень і потім залишити сцену, посилаючись на нездоров’я. А замість нього у «обшарпаному притулку мистецтва» під назвою «Одеон» вечір продовжувала співачка познанської опери Галина Хорват. Співала вона арії з французький, польських, російських опер, але як зазначили слухачі, робила вона це тільки гарним голосом, без слів — бо не знала їх[16]. Глядачі хоча нарікали на ці недоречності, але залишались задоволені і мали бажання прийти на наступні імпрези. У жовтні 1924 р. Валентині Фроловій вже знадобились зусилля щоби у Луцьку та Ківерцях відбулися концерти за участю того самого Ф. Бойка Л. та А. Колодних, В. Івановської. Зібрані гроші були переказані луцькому комітетові опіки над емігрантами[17]. Через тиждень росіян запросили на концерти М. Керновського і Марії Трен у театрі Кронштейна [18]. Цей театр з апломбом називали Большой театр Іллі Кронштейна в Луцьку. А відкрився він 2 червня 1923 р. виставою «Заміжжя Лоли» Генріха Збежховського. Постановку здійснили польські аматори. Про відкриття театру в Луцьку сповістили всі польські газети. Після того, як з’ясувалося, що зал театру, на який переробили колишню сушарню, має чудову акустику, до воєводського центру потяглися гастролери з опер Варшави, Вільна, краківської оперети. Місцевій інтелігенції так сподобалось бурхливе культурне життя цього сезону, що під її тиском 5 серпня 1923 р. влада прийняла рішення про створення в Луцьку стаціонарного польського театру[19]. Але відразу набрати в трупу професіоналів не вдалось, тому і надалі рівень польських вистав не міг зрівнятися з гастрольними колективами російських театрів.

Не відставали у розвагах від воєводського центру і мешканці Рожищ. Наступного дня, тобто 11 жовтня 1924 р., дорослі та малеча поспішали до театру Горенштейна, де проходили показові змагання з французької боротьби і англійського боксу. А щоби дати змогу перепочити спортсменам і щоби глядачі не нудьгували, їх увазі пропонували сеанси білої магії. Цей атракціон привіз до Рожищ якійсь Петро Либок з Рівного[20].

Грудневими вечорами 1924 р. у місцевому театрі луцькі глядачі могли подивитись чеховського «Дядю Ваню» та «Віру Мірцеву» [21].